Франсіско де Кеведо. Я камінь в мученстві без переходу...

Зі збірки «Антекерський співаник»

Я камінь в мученстві без переходу...

Карпатська вогняна саламандра

Я камінь в мученстві без переходу

і віск у найніжнішому коханні,

мудрець у благородному стражданні

і кеп, що вперто чинить собі шкоду.

 

Смілець, що проти глузду йде походом,

й боюн: «А раптом втримаються здання?»,

людина між відчаєм й сподіванням

і звір, спокійний в будь-яку негоду.

 
В твоїй зневазі — крижаному тлінні,
між язиків прикро-жаркого пломеню,
я — саламандра, що вволя твої хотіння;
 
моїх віч чоловічки у полоні

твоїх віч недосяжних стали плинними

духами вод у двох річках солоних.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Перекладацький коментар
 
В останньому тривірші оригіналу

y las niñas de aquestos ojos míos
se han vuelto, con la ausencia de tus ojos
ninfas que habitan dentro de dos ríos.

Буквально сказано таке:

Франсіско де Кеведо. Тога, забарвлена отроєм тірським...

 – XCVII b –
Багатий і щасливий Лукас у своєму палаці, але він є жалюгідним
 
Тога, забарвлена отроєм тірським
і тьмяним, захололим уже злотом,
вгорта тебе коштовностями Сходу,
та твоє страдництво, о Ліхасе, вже близько.
 
Підступне щастя зчарувало блиском,
та твій делірій ув оманливій пишноті
ховає темний жах, печать скорботи,
бо то гадюка, що з лілеї їддю бризка.
 

Виклик Юпітерові ти палацом кидаєш,

він в зорях злотих — та це облуди,

ти вже вмираєш, хоч про те не відаєш.

 
У славі й владі над всіма й усюди,
для тих, хто суть твою пізнає глибше,
ти є лиш тліном, порохом і брудом.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Свої коментарі до сонета, де розповідається, чому тога «забарвлена отроєм тірським» і хто такий Ліхас, а також про инші цікаві речі, я розмістила в кінці цього допису, оскільки вони доволі розлогі.

Франсіско де Кеведо. Обравши спокій і життя відлюдне...

– CXV –
Насолоджуючись самотністю і своїми студіями, автор написав цей сонет
 
Обравши спокій і життя відлюдне,
сюди із нечисельними книжками
я віддалився, бо мене чекали,
бесіди з мертвими, кого очам лиш чути.
 
Навіть коли я їх не міг збагнути,
мене, завжди відкриті, підпирали
й до сну життя, недремні, промовляли
безгучними своїми контрапунктами.
 
Звільни ж від смерти мстивої наруги
великі душі, що зламали її правила,
мій друже, дон Хосеф, магістре Друку.
 
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток,
як нас навчала й тим удосконалила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цей сонет є автобіографічним і стосується періоду 1619–1621 рр., коли Кеведо, який брав активну участь у культурному та політичному житті тогочасної Еспанії, змушений був усамітнитися у своєму маєтку Torre de Juan Abad  після падіння герцога де Осуни, якому він служив.

Цікаво прокоментувати рядки:
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток...
Це відсилка до давнього звичаю рахувати хороші та погані дні за допомогою білих та чорних камінчиків (cálculos) відповідно. Щодо походження цього звичаю немає певности, різні стародавні джерела приписують  його фракійцям, скіфам та иншим східним народам  але він точно був добре відомий, якщо не практикувався в Римі. Латинські поети неодноразово використовували образ «білого каменю», щоб позначити особливо щасливий день. 

Франсіско де Кеведо. Якби кохання розродилось смертю...

– CCLXXIV b –
Кохання закарбовано в душі, а вона триває, і коли тіло стає попелом

Якби кохання розродилось смертю

моєю, то за щастя би сприйняв я

такі уродини, бо в них наше єднання

родилось би для вічного блаженства.

Я би замкнув його в душі вогненній,

де пломінь, що живить мене, палає,

і ми би з ним не розлучились навіть

в холоднім попелі у моїм склепі.

По інший бік від смерті непохитної

у моїх рештках житиме плекання

і моя пам’ять передовжить Лету,

над забуттям восторжествують чиста

й гаряча моя віра і краса твоя

й здолають фатум:

              смерть для них — безсмертя!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)